Більше про реабілітацію та допомогу в моєму профілі в інста.#волонтер #психотерапія #військовадопомога

Я психолог та волонтер. Ділюсь досвідом. #військовадопомога

#птср

Якби восьмого березня можна було загадати тематичне бажання, я б загадала - на досвіді, такі прості людські неможливі зміни: - щоб чоловікам не спадало на думку мене повчати в питаннях де мені стає компетенцій - не отримувати коментарі під публікаціями де є моя машина в стилі «тато купив» чи «багатий хахаль», бо це робить мені боляче що чоловіки навколо не спроможні купити мені ті машини, які я можу купити сама - щоб салон тойотки не радив мені (як попереднього 8 березня) щоб чоловік мені перевіряв рівень мастила, коли я приїхала з конкретним запитом злити стару оливу після довгої дороги і залити нову👌 - щоб моє не-бажання займатись певними видами контактних практик не сприймалось чоловіками як «в тебе просто нормального не було, зі мною тобі сподобається». - щоб не зустрічати надалі тих ухажорів, які при знайомстві з моїми подругами питають про тройнічок - не стикатися з мужиками в сфері автосервісу що звертаються до мене як до розумово-відсталої і пропонують змінити ланцюг (!) на машині з ременем (!) за додаткову оплату, причому на машині для ЗСУ (це реальний кейс) - щоб не чути ніколи в якості аргументу до інтимної близькості щось типу «ну тобі що, важко?» Продовжить список, бо мені вже припікає задній фасад Зі святом 💫 «весни і краси» 💫, мої жіночні німфи. А також зі святом прав, свобод, сподівань і змін. P.S. я тут нахрін зовсім не для того, щоб прикрашати світ

Ну як є

Хоронили тещу порвали два баяна

Дівчата, хто ще така зміюка

Прибіг? Мій глухий кіт не чує себе і мене, зате нас чують всі

Розвивати рівень диференціації можна за допомогою поглиблення знань про світ, особистої психотерапії, духовних вчень як способу пізнання (а не як доктрин істини), концентруванні на своєму процесі життя та власних проявах, розвинення емоційного інтелекту теж сприятиме цьому. Власне, «саморозвиток» має сенс якщо він треба для віднаходження свободи бути собою, і не має ніякого сенсу, якщо він треба для протиставлення «хорошого» себе «поганим» іншим.

Одного разу я ще зніму рілз про те який срач в мене в машині і що спроби зробити з хаосу щось схоже на норму до якої начебто треба прагнути - це абсолютно марно в моєму випадку. Як я заздрю тим, в кого природньо виникає потреба до тих речей, до яких я з собою домовляюсь просто щоб концепт суспільного божевілля неможливо було застосувати до того чим я є.

Здебільшого, сімʼї в яких зʼявляється душевнохворий чи людина похилого віку з порушеннями памʼяті та свідомості через невідворотні вікові зміни, від цього логічно хочеться кудись подітись, не бачити цих речей. Здебільшого також існує страх перед спецзакладами, бо це або дуже дорого, або дуже погано, і людина немічна, але рідна сприймається як викинута на смерть. Спойлер: деякі хоспіси саме це з себе і представляють. В мене був великий студентський досвід роботи з такими людьми, і , я помітила що в мене якийсь шалений запас терпимості і співчуття, можливо, бо ці люди не були мені родичами, в нас не було попереднього контексту знайомства, в мене нема жодних очікувань покращення. Я точно розумію, що доглядати так когось зі своїх - я б не змогла, і делегувала б це. Проте з чужими і за гроші - я справлялась чудово. Я бачила, як маючи родинний звʼязок, розчаровуючись щодня в думці що колись буде як раніше, родичі стають досить жорсткими по відношенню до таких рідних. І я їх розумію. Бо це ярмо, тягар. Особливо коли фізично здорові, та хворі психічно. Це накладає відбиток на життя, суттєво його псує. Я працювала в родинах де піклуючись про такого хворого, насправді я піклувалась про того, на чиї плечі би впала ця ноша. Зазвичай, це невістка, чи племінниця, кому взагалі людина не була близькою, бо зовсім рідні цього не стягували та під благородним наміром тікали «на заробітки» чи ще кудись. Мені цілком зрозуміло, як стаєш різким, грубим, жодної ніжності не залишається, тепла. Бо рідного там - тільки оболонка, все інше вже забрала хвороба. Хочеться прикласти лапки до всіх, хто з цим зіткнувся. В історії яку я розповіла в відео, насправді щасливий кінець. Полегшення для родини.

Трішки допишу ще роздумів. Як то кажуть… «от в наші часи…!» - коли треба було зробити продаючий контент, наприклад, для бʼюті послуг, писали «шукаю моделей для манікюру/макіяжу», тощо. І не робився контент за рахунок клієнта. Такі моделі оплачують лише вартість матеріалів. Я кілька разів казала що ні, я не хочу щоб стояв таймлапс, і не те що б мені шкода, але мене взагалі не має хвилювати, чи впізнають мене на відео чи ні, я просто НЕ ХОЧУ бути в якості моделі. Зазвичай розуміють тільки коли я кажу що це суперечить моїм релігійним переконанням🤡🤝. (Богиня знімається лише в своєму блогу) Про зймоки на йозі я теж досить категорична, бо для мене це про практику і глибину, а не «спортік», і кілька разів я просила потім видалити відео зі своєю спиною на якій «взагалі не видно що це я». Одного разу тренерка студії стретчингу спитала дозволу мене сфоткати щоб я бачила техніку, скинула фото мені, а потім його поставили на рекламу. Я була вражена🤡. Я вже мовчу про медичні кейси пластичних хірургів і т.д., де викладається до/після не замальовуючи татуювань чи інших особливих прикмет. В нас туго зараз з медичною таємницею, та змазана межа між етикою і рекламою. Стосовно контенту на фоні, особливо всяких «холостяків» чи чогось іншого, я не проти якщо майстер ставить собі телефон до себе екраном і В НАВУШНИКАХ що хоче те і слухає, проте, особисто я навіть прошу музику тихіше, бо мені не треба жити «під фон», я хочу тиші, скрізь де є така опція.

Відповідаючи на питання «чому мені пишуть родичі наче щось хороше а мені огидно?» - я хочу зазначити, що інколи «написати щось хороше» чи «добре оцінити», не співпадає з тим рівнем близькості і розуміння, який передбачають такі повідомлення. Я навіть часом відчуваю що з аудиторією читачів мені хочеться ділитись, а з кимось хто має номінальний статус - ні. Тобто по факту, людина може дотягнутись лише до соцмереж, дати безцінний на свою думку коментар, повністю ігноруючи той факт що глибоких, близьких і теплих стосунків там нема, але ця форма зближення наче імітує їх наявність. Типу «ти моя солодка племіннице» 🤡🤡🤡, де насправді заховано і «а чому ти така зла» і звинувачення чому ти не йдеш на контакт, і очікування що ти візьмеш і «розтанеш» і почнеш писати і цікавитись як справи. Тобто начебто «безобідний» коментар насправді приховує в собі бомбу в теплому фантіку. Я вже це відсікаю і одразу реагую типу «meh це ще що таке?» Зате, коли відносини дійсно близькі та теплі, коментарі та схвалення або критика не викликають такого обурення, бо вони не служать способом «підʼїхати на кривій козі». Просто знаєш що лайк - це лайк, без подвійного дна. Якщо вам «здалося» - вам не здалося. Жодні відносини де хочеться когось забанити - не вартують вашого почуття провини що ви «не приймаєте тепло». Скоріше за все, ваша реакція на людину - наслідок її дій та форм комунікації.

В мене багато якихось досить старомодних загонів та досить дивних (на погляд сучасного споживача) звичок. Інколи почуваюся божевільною, коли кажу людям, що сортую сміття, і можу з відпочинку катати з собою в багажнику пакет пластику, бо там де ми були не було сортувальних баків. 🥸 Інколи почуваюся божевільною коли читаю склад продуктів, гуглю що як робиться з готових до споживання батончиків, і часто кладу на місце. Почуваюся божевільною, бо сплачую на місяць купу грошей за переробку та спалювання сміття з трьох наших офісів. Не замовляю доставку продуктів, зовсім взагалі ніколи, бо мені треба ретельно обирати овочі і фрукти, які я їм. Можу замовляти раз на кілька тижнів доставку готової страви в офіс, але не люблю це, бо потім треба мити пластикові тарілки, щоб здати в переробку. Почуваюся божевільною, коли намагаюсь зробити якусь страву вдома - бо не безрука, а отримую пораду «просто купи», коли виношу на обговорення запит поділитись досвідом приготування. Я зіштовхнулась нещодавно з тим, що за місто до мене не хочуть їхати мебельщик, сантехнік та ще деякі майстри з Києва, бо треба оминати блокпост, і тут я зрозуміла що ідея «просто заплатити іншим» - знатно спотикнулась об архаїчну перешкоду у вигляді війни: в моєму заміському селищі майстри пішли на фронт. Тому, попри те що мені допомагають з дечим, більшість питань доводиться вивчати, і в разі чого йти крутити якесь релє води, про існування якого я не знала. Тому я дотошно розбираюсь майже з усім, про що суспільство споживачів махає рукою і каже «просто комусь заплатиш». Тепер питання не в грошах, а в тому що треба вміти самій. Мені подобається думати про оптимізацію власної автономності, самостійності, відповідальності та причинно-наслідкових звʼязків. Будь яка безпомічність та «давай просто покличемо маму щоб вона нам зробила» чи «хай це хтось вирішить» - викликає в мене подив. Я б з радістю покликала тих, хто мене чомусь НАВЧИТЬ.